<< Главная страница

ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ... (Скорочено)



Категории Михайло Стельмах ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Моïм батькам — Ганнi Iванiвнi й Панасу Дем'яновичу з любов'ю i зажурою РОЗДIЛ ПЕРШИЙ Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до ïхнього маяння, прислухаюсь до ïхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями, тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн огортають та й огортають мене своïм снуванням. Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд снiгу. I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моïх очах i вiддаляє та й вiддаляє лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою. Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би ïх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння казки, ïï нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на своïх крилах виносять з бiди малого хлопця. Казка вкладає в моï уста оте слово, до якого дослуховуються земля i вода, птиця в небi й саме небо... А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою пролiтають лебедi! Чи вони послухались мого слова — обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?.. А вiща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моïм дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають ïï в нерозгадану далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi... Так-так-так, — притирається до моєï ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоïться, викручує рухливу шию i то одним, то другим оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. ïй ïлось дуже важливе хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв : знову повторює: Так-так-так. За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому пiдхмар'ï зникають лебедi, але дзвiн ïхнiх крил ще озивається з менi, а може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi? - От i принесли нам лебедi на крилах життя, — говорить до неба i землi мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблискує струг1, яким вiн донедавна вистругував шпицi. - Життя? — дивуюсь я. - Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своïми ключами вiдiмкне землю. - Дiду, а якi в сонця ключi? — ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався досi, що воно, наче людина, може мати ключi. - Золотi, внучку, золотi. - I як воно вiдмикає ними землю? - А ось так: якоïсь доброï години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло! Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь: - Дiду, а сонце не може ïх загубити, як наша мама? - Що, що, надзигльований2? — мов сiро-блакитнавi, побризканi росою безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови, потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли нема якоïсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. У таку хвилину вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота вириваються клекiт i ох, рятуйте мою душу, з одежi осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них. Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своïх ключiв, воно ïх десь носить на шиï або ув'язує на руцi. Так i треба, щоб потiм не бiдкатись i не морочити комусь голови. - Дiду, а куди лебедi полетiли? - На тихi води, на яснi зорi, — пересмiявшись i споважнiвши, урочисто каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлоï катраги3 майструвати колеса. (...) Вулиця наша насправдi вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на ïï колiï й зеленi морiжки падає вечiр, вона стає схожою то на рiчку, то на довжелезний мiст. Тут з-за хворостяних тинiв привiтно здоровкаються з людьми веснянкуватi вишняки, а в них то сумують, то веселiють бiленькi й блакитнавi хати. Нашi вуличани, окрiм хлiборобства, ще мають i ремество в руках: столярство, шевство, стельмахiвство, бондарство4 i мiрошництво. Серед майстрового люду найбiльшоï слави зажив мiй дiд Дем'ян. якого знав увесь повiт5. Чого тiльки не вмiв мiй дiдусь! Треба десь зробити сiчкарню6, драча7, крупорушку8 чи керата, — спiваючи, зробить, дайте тiльки залiза, дерева i ввечерi добру чарку монопольки9. А хочете вiтряка, то й вiтряка вибудує пiд самi хмари; у кузнi вкує сокиру, у стельмашнi злагодить воза й сани, ще й дерев'янi квiти розкидає по них. Залiзо й дерево аж спiвали в дiда, поки сила не повиходила з його рук. Мiг чоловiк нехитрим iнструментом вирiзати i просту людину, i святого. Сусiди не раз, смiючись, згадували, як на замовлення вiн робив нашому пановi фiгури апостолiв Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пiсними святенниками, а могутнiми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках i книгу, i ключi вiд раю. (...) 1. С т р у г — iнструмент, за допомогою якого стругають деревину. 2. Надзигльований- непосидючий. 3. Катрага- курiнь. 4. Бондарство — виготовлення бочок. 5. Повiт — одиниця старовинного адмiнiстративного подiлу, сучасне — район. 6. Сiчкарня- пристрiй для рiзання сiна, соломи та iн. 7. Драч- пристрiй для переробки проса на пшоно. 8. Крупорушка- пристрiй у млинi, де переробляють зерно на крупи. 9. Монополька- казенна горiлка. РОЗДIЛ ДРУГИЙ (...) Та є в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити iншим — дурiсть; саме вона й завдає найбiльшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, i вже, на своï дев'ять рокiв, немало проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селi. Читав я Кобзаря i Ниву, казки i якiсь без початку i кiнця романи, Заднiпровську вiдьму, або Чорний ворон i закривавлена рука i Три дами й чирвовий валет... (...) З щедрiвок, якi взимку виспiвувалися пiд вiкнами добрих людей, я знав, що за плугом навiть сам Бог ходив, а Богоматiр носила ïсти орачам. Тому й досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що несе обiд уже не орачевi, а трактористу чи комбайнеру, в моïй душi трепетно сходяться ранковi легенди минулого iз сьогоднiшнiм днем... (...) На ярмарку за тоненьку книжечку Три торби реготу я вiддав безсовiсному крамаревi аж п'ять крашанок, знайдених на вишках у кубельцi отоï зозулястоï, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже хотiлося посмiятись. Та недарма кажуть: дасть Бог купця, а дiдько розгудця1. Хтось про мiй торг переказав матерi, й дома за цi три торби реготу мав я аж сiм смуткiв... Отак i дiзнаєшся, що смiх i грiх живуть по сусiдству. (...) Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на це диво, i тодi в блакитнавих очах ïï назбирувалось стiльки радостi, наче вона була скарбничим усiєï землi. Вона перша у свiтi навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвiт, осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночує оп'янiлий джмiль. Вiд неï першоï я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою i серцем... Забувши про мене, мати починає тихцем розмовляти з насiнням, одне вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи. - Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до себе черву? — докоряє вона добiрним горошинам. — Гляди, в цьому роцi не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе поïдом ïсть?.. З двору входить дiдусь, вiн дивиться, що робиться на столi, й посмiхається: - Почалось бабське чаклування. (...) З двору наполохано виходить у рам'ï, у розтоптаному взуттi глибокоока, ще молода жiнка, ïï погляд шукає землi, а розгонистi брови летять угору. Збоку до неï тулиться босоногий без картузика хлопчак, ïхнi страднi, виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Жiнка зупиняється навпроти мене, потрiсканими пальцями поправляє хустку, а в ïï чорних очах закипають темнi сльози... Я й досi пам'ятаю того, хто пожалiв ïï материнству, ïï дитинi скибку насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк, через руки якого проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали2 i срiбнi карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi пам'ятаю опасисту постать цього дукача3. Вiн мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лiсовi загороди — i тiльки пiд перелогом лежала одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi... Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неï собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба дивилось на мене. На його тонкiй шиï похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про своє насiння. Вийняв жменю i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однiєï кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене. - Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своïй щоцi почув дотик ïï уст i слiз. — Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми. Мене так вразили ïï сльози й слова, що я теж мало не заплакав iз жалю... А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася до мене!? (...) 1. Розгудець — обманщик 2. Материнки, петрики, золотi iмперiали — грошовi знаки в Росiйськiй iмперiï. 3. Дукач — тут: лихвар, здирник. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ (...) Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доïхав до Якимiвськоï загорожi. Вона була обнесена веселим свiжообструганим зоринням1, за ним спадисто iшла пiд сонце висока трава. Тут червонiли хрещики дикоï гвоздики, красувався перестрiч2 гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка i все з кимсь переморгувалась тендiтна зiяста метлиця3. А над травою височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi. (...) Я обернувся. Бiля самого вориння з козубом4 у руцi стояла чорнява худенька дiвчинка рокiв восьми, очi в неï карi, з краплинами роси, рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились рожевим потрiсканим вузликом : чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це залюбки й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця. - А я знаю, як тебе звати, — довiрливо каже дiвчина i двома пальцями перебирає скляне з краплинами сонця намистечко. - Не може такого бути. - От i може таке бути, — показує чорнява своï рiдкуватi зуби. - Звiдки ж ти дiзналась? - А зимою, пам'ятаєш?.. — пирснула вона. - Що зимою? - Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо смiятися обоє, хоча менi не дуже приємно згадувати, чим закiнчилося те спускання. Але цього вже дiвчина не знає. - Я тодi й подумала: смiливий ти! - А чого ж, — не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали: знайшлася-таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання. - Хочеш суниць? — простягає до мене повну козубеньку, посерединi скрiплену прутиком. Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати ïх у дiвчинки, i я байдуже кажу: - Нi, не хочу. - Бери, я ще назбираю. Тут ïх багато. Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот. - Правда, смачнi? - Смачнi. — Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. — А як тебе звати? - Любою. - I що ти робиш тут? - Пасiку доглядаю. - Сама? - Сама-самiсiнька, — посмутнiли посiверiлi5 уста дiвчини, а бровенятка стали такими, наче хтось ïх почав нанизувати зсередини. - А де ж твоï батьки? - Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно прийдуть за мною. (...) Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на коняку. Проïхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла бiля куреня i проводжала мене очима. А в цей час вiд дороги славно-славно обiзвалася пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась ïй назустрiч. З-за дерев, спiваючи, з'явилася струнка жiноча постать, ось вона простягла руки, i в них iз розгону влетiла Люба... А далi мене вже наздоганяли два голоси, що журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi в долинi на калинi... Дома (...) дiдусь сказав, що мiй чуб пахне суницями, а завтра, мабуть, запахне рiчкою. - А чого рiчкою? - Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене? - Таки пристану! — радiсно вигукнув я. (...) - А чого, дiду, в небi немає стельмахiв? - Бо там живуть однi святi. - То й що? — пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. — Хiба святi не ïздять один до одного в гостi? - Нi, не ïздять — вони пiшки ходять. (...) На сiнешньому порозi з'являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає смiятися, бо ж чогось смiється ïï чоловiк. Я нiколи не бачив дружнiших людей, як моï дiди. У селянствi, та ще й у нестатках, усього доводилось менi надивитись i начутись. Але жодна крихiтка житейського бруду не виповзла з двору моïх дiдiв. недобре слово з ïхнiх уст не торкнулося жодноï людини. Iз незвичайноï делiкатностi дiдуся дивувались i потроху пiдсмiювалися нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку, як жалував вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло ïï вiкна й отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв, що бiльше цього не буде, i знову робив по-своєму. (...) I наоралися, i насiялися, i накосилися його всi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися ïх косити вiйни i смерть. Косили вони, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чоловiкiв... (...) Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота пiдiйшла до неï i робить своє дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь, i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук. А далi в мiй сон залiтають лебедi, ïх стiльки, скiльки може бути лише в снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять своïм лебединим шляхом на широку долину, де вже iз саком стоïть мiй дiдусь. (...) Знайдiть спiльнi риси в описах дiдусiв i бабусь у Зачарованiй Деснi Олександра Довженка й у повiстi Михайла Стельмаха. 1. Вориння- жердини в огорожi. 2. Перестрiч- однорiчна трав'яниста рослина з синюватим листям i жовтими квiтками, бур'ян. 3. Метлиця- бур'ян. 4. Козуб — невеличкий кошик iз лози. 5. Посiверiлi — пошерхлi. РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд краï неба iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринiв золотий пiвсон передосiннього степу. Здалеку, наче по блакитнiй водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, бiля самого неба, вiтряки намотували на своï крила бабине лiто i час... Я i досi завжди iз хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди, вiтряки, на цi добрi душi украïнського степу, що вiками вписували в сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобськоï долi. Менi iнодi здається, що я теж схожий на вiтряка, який основою, хрестовиною тримається чорноï, репаноï землi, а крилами жадає неба...(...) Що ïй думалось тодi, моïй сiльськiй босоногiй Ярославнi, перед людянiстю, скромнiстю i мудрiстю якоï я й досi схиляю свою, вже посивiлу голову? Не знаю, як би склалась моя доля, коли бiля неï не стояла б, мов благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на своєму чолi, бiля свого серця спокiй i тепло ïï позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхнi, а в глибоких шпаринах материнських рук... (...) Моя мати муром стала мiж мною i шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб вiн оддав мене вчитися далi — у школу селянськоï молодi, що була за двадцять верст од нашого села. - Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! — гнiвався батько. — 3 яких статкiв я його вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати пiд заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би пiшов по ярмарках за жебрацьким хлiбом. - Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе! - Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злиднi наступаю. - Тодi продай, Панасе, корову. - Корову!? Ти що? — У хижцi одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова в бiднiй селянськiй сiм'ï? Навiть мати примовкла... Згодом батько змирився, що йому й далi доведеться вбожiти — продав корiвчину, а я пiшов учитися. РОЗДIЛ П'ЯТИЙ (...) Думки на своïх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрiчi з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву i намiряється скинути мене. Я зiскакую на землю, путаю Обмiнну й розмiрковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюкiв, де весною бувають сморжi, влiтку — суницi, а восени — опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а пiвгриби, ïх, коли вони є, i п'ятилiтнiй малюк назбирає. Iнша справа знайти боровика! Вiн так умiє притаïтися, що не кожний, навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч з боровиком чи бiльш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу хапати гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з ним, а потiм уже орудувати кiскою1. Я пускаю низом пiсню, а менi за дорогою грубше обзивається луна — ïй теж хочеться спiвати. Ой диби, диби, диби – Пiшов дiд по гриби, Баба по опеньки. Дiд своï посушив, Бабинi сиренькi. А чого б ïй теж було не посушити? Все б мала собi що кидати взимку в борщ. Та й квашенi опеньки смачнi, коли ïх полляти олiєю. А вiд пирогiв з опеньками хто вiдмовиться! I хоч я лише з пiсеньки знаю цю бабу, що полiнувалась сушити опеньки, але гуджу ïï, несхвально похитую головою, а далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я iду до неï, а очима так i пантрую на всi боки. Он бiля пенька розпухирилась маремуха2, червона шапка ïï блищить, нiби смальцем помащена, а в неï вп'ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сироïжки. Але я ïх не беру, бо, поки доïдеш додому, вони перетруться на смiття. Ой гайку, гайку, Дай менi бабку. I, гай, не довго думаючи, дає менi бабку. Вона примостилася пiд розтрiсканим кореневищем берези, нiжка на нiй темна, лусковита, верх сiренький, а низ оксамитно-бiлий ще й просвiчується рожево. Але це мiсце не грибне. Пiдем далi, де небо аж ллється в лiси i струшує з них листя. I от уже низом стало срiбно-срiбно, вище — золотаво, а вгорi — блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вiтер, чи нема його, а вона, позеленiвши, тремтить i тремтить, наче холод i переляк увiйшли в кожний ïï листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке мiсце, де не тiльки земля, але й дерево пахне грибами. Я присiдаю навпочiпки i тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу i пiде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз i радiсно завмерло: невдалiк од отруйного стебла воронячого ока красовито стоять два близнюки-червоноголовцi. Вони такi молоденькi, що ïхнi зрошенi туманом картузики не встигли вiдлiпитись од мiцних товстеньких нiжок. (...) 1. Кiска — невеличкий гострий нiж. 2. Таганок- тринiжок, до якого пiдвiшують казан над вогнищем. РОЗДIЛ СЬОМИЙ Зоря iде — долю веде. Народ Пiд осiннiми високими зорями затихають оселi, i тепер стає чутнiшою мова роси, напiвроздягнених дерев i вчорнiлих задуманих соняшникiв, що вже не тягнуться нi до сонця, нi до зiрок. Мене все життя ваблять i хвилюють зорi — ïхня довершена i завжди нова краса, i таємнича мiнливiсть, i дивовижнi розповiдi про них. Та й першi спогади мого дитинства починаються iз зiрок. I тепер, проживши пiввiку, я згадую далеке вечiрнє стависько, потемнiлi в жалобi трави, що завтра стануть сiном, велетенськi шоломи копиць, останнiй срiбний дзвiн коси i перший скрип деркача, i соняшник вогника пiд косарським таганком1, i пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, i тонкий посвист дрiбних чирят, що струшують зi своïх крилець росу, i дитячий схлип рiчечки, в яку на все лiто повходили м'ята, павинi вiчка, дикi пiвники, та й не журяться, а цвiтуть собi. А над усiм цим свiтом, де пахощi сiна злегка притрушує туман i дух молодого, ще не затужавiлого, зерна, сяють найкращi зорi мого дитинства. Навiть далекий вогник на хуторi бiля мiстка теж здається менi зорею, що стала в чиємусь вiкнi, щоб радiснiше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зiрку у свою оселю... I здається менi, що, минувши потемнiлi вiтряки, я входжу в синє крайнебо, беру з нього свою зiрку та й навпростець полями поспiшаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаïвся в узголiв'ï на другому покосi, торкається повiк i наближає до мене зiрки. Ïх стає все бiльше та бiльше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув ïхнiй шелест, ïхню музику... i поплив, поплив на хиткому човнику по химерних рiках сну... (...) Я потягнувся до пiснi, до неба, до вечiрньоï зорi i завмер у тому смутку i дивi, що ïх робив чийсь голос iз моïм дитячим серцем. Вiджурилась, вiддзвенiла пiсня на шляху, зникли вершники вдалинi, а дiд, похитуючи головою, зiтхнув раз i вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потiм обернувся до мене: - Життє... Чуєш, i вiн, Шевченко, босонiж до школи ходив. Такий був наш латаний талан. А завтра, дитино, як доживемо дня, пiдстрижу тебе, вiзьму за руку та й пiдемо до школи. - Дiдусю, це насправдi? — аж тьохнуло в мене серце i дрогнув голос. - Атож: як сказав, так i зроблю! - I книжку менi купите? — в надiï прикипiв я очима до дiдового обличчя. - I книжку тобi купимо, i чорнила з бузини зробимо, i на крамну сорочечку розстараємось. А потiм, гляди, на чобiтки розживемося, пiдiб'єм ïх пiдковами, будеш iти межи люди i вибивати iскри... - Справдi? — вiрю й не вiрю, що стiльки щастя може прийти однiй людинi. Я вдячно прихиляюсь до дiда i мiж зорями мого дитинства розшукую вечiрню зорю поета, що буде менi сяяти все життя... I радiсть i горе ходили цiєï ночi разом. (...) Прокинувся дiд на свiтанку з хворобою в грудях, ïï вже не змогли вигнати нi пiч, нi парене зерно, нi добра чарка. Через три днi спочивав у домовинi. На подушцi бiля його голови востаннє лежали любисток, материнка й шавлiя... I хоч як я плакав, як благав, щоб вiн пiдвiвся, дiдусь вперше в життi не послухав мене... Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, пiдвелася, сама вибiлила стiни, помастила долiвку, принесла з городу прив'ялих чорнобривцiв, купчакiв2 i панiстки3, розкидала по хатi i звелiла увечерi скликати рiдню. При поганенькому, бензином заправленому, слiпаку востаннє вечеряла зi своïм родом бабуня. I хоча ïï думи i очi вже летiли в небо, нiхто не вiрив, що вона прощається зi свiтом: адже i мастила, i прибирала сьогоднi в хатi, i нiчого, крiм душi, не болiло в неï... Та, напевне, бiль душi — найстрашнiший бiль. Через день бабуню поховали поруч з дiдусем. Рiдня i осiннiй день плакали над ïï могилою, а iз цвинтарноï грушi в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому свiтi садила сади... 1. Маремуха — мухомор. 2. Купчаки — декоративнi рослини iз запашними квiтами жовтого кольору. 3. Панiстка — iнша назва квiтки крученi паничi. РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ Сиплеться, осипається листя, гнуться, горбляться берези, плаче i посмiхається крiзь сльози осiнь i натрушує журбу на мою наболiлу душу. Поменшав свiт, померхли днi моï, а ночi так тривожать, що я прокидаюсь мокрий од слiз. Мамина рука витирає ïх, а голос тихо-тихо заспокоює мене: - Не плач, Михайлику, не плач, любий... Всi люди вмирають. Он бачиш зорi? — показує менi на вiкно, в яке заглядає клапоть проясненого неба. — Гарнi ж, наче з казки повиходили, а теж помирають. - Я не хочу, щоб умирали зорi, — кажу крiзь плач i дивлюся, як знову на той клаптик неба злодiйкувато наповзають хмари. - Багато чого нам не хочеться, Михайлику, а життя має свою дорогу: однi покидають ïï, а другi виходять на неï i все сподiваються чогось кращого собi... Засни, синку. Я засинав на материних руках, i в моï сни прибивалась хитка дорога, на яку вже не вийдуть моï дiди, i в моïх снах зорi, як i осiннє листя, як i люди, падали на землю. (...) Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група. - Ось тут, Михаиле, будеш сидiти, — показала менi на тримiсну парту. — Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олiвцем, а книги я тобi зараз дам... Додому я не йшов, а летiв, бо, по-перше, мiг похвалитися, що мама одразу має школяра не першоï, а другоï групи, по-друге, треба було збiгати в лiс, — нарвати ягiд бузини, надерти дубовоï кори, а потiм зварити ïх з iржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тодi. (...) Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало i перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тiльки це навчило так бiгати, що потiм нiхто в селi не мiг перегнати мене, чим я неабияк пишався. Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вiкнами снiг, усе в менi похололо: як же я тепер пiду до школи? У хатi цього ранку журився не тiльки я, але й моï батьки. Пiсля снiданку тато одягнувся у кирею1 з грубого саморобного сукна i сказав: - Снiг не снiг, а вчитися треба. Пiдемо, Михайле, до школи, — вiн узяв мене на руки, вгорнув полами киреï, а на голову надiв заячу шапку. - Як же йому, горопасi, без чобiт? — болiсно скривилася мати. - Дарма, — заспокоïв ïï батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне. - А що? - Тепер головне — свiжа сорочка i чиста совiсть, — посмiхнувся батько. — Правда, Михайлику? - Правда, — щiльно притуляюсь до тата, i ми обоє пiд зiтхання матерi покинули оселю. Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякi школярi на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав i з жалю, i з тiєï радостi, що батько не дасть менi покинути науку. Отак першi днi зими тато заносив мене у школу, а пiсля урокiв знову загортав у кирею i нiс додому. До цього призвичаïлися i школярi, i вчителька, i я... Якби тепер запитали, яку найкращу одiж довелося менi бачити по всiх свiтах, я, не вагаючись, вiдповiв би: кирею мого батька. I коли iнодi у творах чи п'єсах я зустрiчаю слово кирея — до мене трепетно наближаються найдорожчi днi мого дитинства. (...) 1. Кирєя — верхнiй довгий суконний одяг iз вiдлогою. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ (...) А я взявся писати п'єсу. Напевне, прочитавши цi слова, не один читач поведе правим чи лiвим плечем i засумнiвається: чому саме п'єсу, а не вiршi? На все, як сказав один фiлософ, є своï причини. Були вони й на п'єсу. (...) Поки я так розмiрковував над особливостями жанрiв, у хатi все свiтлiшало й свiтлiшало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вiкно, а за вiкном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи. (...) А ми з Любою, узявшись за руки, йдемо до школи, iдемо по тих свiжих колiях, що залишились на березневiй дорозi. I враз угорi над моïм смутком обiзвались бентежнi звуки далеких дзвонiв. Ми з Любою пiдiймаємо голови до неба, до святково бiлих хмар i бачимо, як прямо iз них вилiтають лебедi й натрушують на хати, на землю i в душу свою лебедину пiсню. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi... А лебедi летять... над моïм дитинством... над моïм життям!..
ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ... (Скорочено)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация